Чому не треба ображатися на дитину. Я велика, він маленький

Я — велика, він — маленький

Пару місяців назад нам з дитиною треба було зібратися і переїхати. З однієї орендованої квартири у другу. Одночасно з цим я вирішувала ще декілька важливих та відповідальних справ, займаючись пошуками квартири, плануючи переїзд, ремонт, роботу та додаткові замовлення.

Малий майже весь час проводив у бабусі. У ті дні, коли він залишався зі мною, він бачив тільки тривогу, стомлення та злість. Я не могла з ним гратися та вигадувати казки. Мені коштувало величезних зусиль розмовляти і відповідати на питання. У голові постійно вертілися оголошення про оренду, термінові завдання по роботі, прибирання, ремонт, оплата рахунків.

Якась купа дорослих справ, які забирали мене у моєї дитини.

Мій син бачив неврівноважену маму, яка може зірватися з невідомої йому причини. Мій хлопчик був наляканий. Він хотів достукатися до мене, але не знав як. І одного ранку, коли я заборонила снідати морозивом, він сказав: “Ти мене не любиш”.

Потім він сказав “Ти мене не любиш”, коли вдарився ногою об двері. Потім він сказав це, коли пішов дощ під час прогулянки. Потім — коли у нього не вийшло зліпити курку. Потім — коли я не прочитала третю казку підряд. Потім — коли він посварився з другом.

Він став говорити це кожного дня. Коли було боляче, коли було нудно, коли я щось не дозволяла, коли ми їхали занадто довго, коли ми їхали занадто швидко, коли у нього не виходило зібрати Лего, коли я не одразу відповідала на його питання. На все мій син говорив тільки одне: “Ти мене не любиш”. Я була вимотана, мені було дуже образливо. Адже я його люблю сильніше за все на світі.

Я все роблю заради нас, чому мені потрібно виправдовуватися?

Я сердилася: “досить це повторювати”, “скільки можна”, “я не винна”, “мені набридло”. Він що, маніпулює? Мене охоплювало жаром провини і сорому перед сином, який перестав мені довіряти, і від цього ставало тільки гірше. Через тиждень я зрозуміла: мій хлопчик не перестане, як по змаху чарівної палички, повторювати ці слова. Пора знову ставати дорослою, поки я зовсім його не втратила.

Я поговорила з подругою і перечитала кілька збережених статей про прив’язаність та безумовну любов. Я подумала, що б могло мене втішити, якби я сама була дитиною? Ні, не виправдання, не логічні доводи і тим більше не мовчання.

Я би просто хотіла на ручки. Щоб зі мною посиділи у тиші, погладили по волоссю і нікуди не поспішали відпускати.

Тому я взяла сина на ручки і стала гладити по голові. І сказала: “Я люблю тебе, як до Місяця і назад. Я люблю тебе, незважаючи ні на що. Я люблю тебе дуже сильно і ніколи не перестану”. Я сказала: “Мені дуже жаль, що тобі було страшно і погано. Тепер я поруч”.

Мені було важко, але мій син був у цьому не винен.

Мені потрібна була тиша, але він не повинен був мовчки сидіти у своїй кімнаті. Йому три з половиною. Усе, що йому було важливо почути, — що я його все так же люблю, незважаючи на тривогу, довгу відсутність та втому.

“Я тебе люблю”.

Я говорила і говорю це знову, стільки раз, скільки йому потрібно почути, щоб тривога відійшла. Я брала і беру його на руки знову, і тримаю так довго, щоб він сам захотів спуститися і бігти далі по своїх важливих справах. І навіть коли він готовий бігти, я притискаю його до себе на кілька секунд довше.

Я більше не виправдовуюсь. Я не розповідаю йому про те, як мені погано і тривожно самій. Яка різниця.

Я — доросла. Він — маленький. Моє завдання — давати йому безумовну любов.

Його завдання — завдяки цьому бути спокійним і розвиватися з цієї точки спокою.

— Ти мене не любиш!

— Я дуже тебе люблю, мій хороший.

— Ні, ти мене обманюєш.

— Я кажу правду. Я дуже тебе люблю!

— Але ти скоро мене перестанеш любити…

— Я буду любити тебе завжди, і моя любов до тебе ніколи не закінчиться.

Я буду завжди любити свого сина, і моя любов до нього ніколи не закінчиться. І якщо він хоче почути це ще раз — добре, я скажу це.

Я доросла. Мені неважко.

Автор: Марія Рожкова

Ваша активність - наше натхнення! Подякуйте автору лайком, репостом чи коментарем =)